Якого року європейці почали митися?

Чистота у багатьох з нас, звичайно, асоціюється з милом. Історія мила в Середні віки в Європі починається приблизно з 10 століття. До цього часу люди, як правило, користувалися різними травами та настоянками з них.

У якому столітті в Європі не милися?

У Середньовіччі вважалося, що у очищені пори може проникнути заражене інфекцією повітря. Ось чому найвищим декретом було скасовано громадські лазні. І якщо в 15-16 століттях багаті городяни милися хоча б раз на півроку, у 17-18 століттях вони взагалі перестали приймати ванну.

Як часто милися у середньовічній Європі?

зізнавалася, що за все життя милася всього два рази – При народженні та в день весілля. Збережена копія

TechInsider
Скільки разів у житті милися європейці до Середньовіччя? І чи милися взагалі

Гігієна у Середньовічній Європі була гріхом

До 19 століття в Європі панувала жахлива дикість. Забудьте про те, що вам показували у фільмах та фентезійних романах. Щоправда — вона набагато менша… хм… запашна. Причому це стосується не лише похмурого Середньовіччя. У оспівуваних епохах Відродження та Ренесансу принципово нічого не змінилося.

До речі, як не прикро, але майже за всі негативні сторони життя в тій Європі є відповідальною християнська церква. Католицька, насамперед.

Античний світ збудував гігієнічні процедури в одне з головних насолод, досить згадати знамениті римські терми. До перемоги християнства лише в одному Римі діяло понад тисячу лазень. Християни насамперед, прийшовши до влади, закрили всі лазні.

До миття тіла тодішній люд ставився підозріло: нагота – гріх, та й холодно – застудитися можна. (Насправді — не зовсім так. «Зсув» на наготі стався десь у 18-19 ст, але справді не милися). Гаряча ж ванна нереальна — дровини коштували дуже дорого, основному споживачеві — Святій Інквізиції — і то ледве вистачало, іноді улюблене спалення доводилося замінювати четвертуванням, а потім — колесуванням.

Королева Іспанії Ізабелла Кастильська (кінець XV ст.) Визнавалася, що за все життя милася всього два рази – при народженні і в день весілля.

Дочка одного з французьких королів загинула від вошивості. Папа Климент V гине від дизентерії, а Папа Климент VII болісно вмирає від корости (як і король Філіп II). Герцог Норфолк відмовлявся митися з релігійних переконань. Його тіло вкрилося гнійниками. Тоді слуги дочекалися, коли його світлість нап'ється мертвий п'яним, і ледве відмили.

Російські посли при дворі французького короля Людовіка XIV писали, що їх величність «смердить дикий звір».

Самих же росіян по всій Європі вважали збоченцями за те, що ті ходили в лазню раз на місяць і більше – потворно часто.

Якщо в ХV-ХVI століттях багаті городяни милися хоча б раз на півроку, у ХVII-ХVIII століттях вони взагалі перестали приймати ванну. Щоправда, іноді доводилося нею користуватися, але тільки з лікувальною метою. До процедури ретельно готувалися та напередодні ставили клізму. Французький король Людовік ХIV мився всього двічі на життя — і то за порадою лікарів. Миття привело монарха в такий жах, що він зарікся будь-коли приймати водні процедури.

Християнські проповідники закликали ходити буквально в рвані і ніколи не митися, оскільки саме таким чином можна досягти духовного очищення.

Митися не можна було ще й тому, що так можна було змити з себе «святу» воду, до якої торкнувся хрищення.

У результаті люди не милися роками чи не знали води взагалі. Бруд та воші вважалися особливими ознаками святості. Ченці та черниці подавали іншим християнам відповідний приклад служіння Господу.

На чистоту дивилися з огидою. Вошей називали «Божими перлинами» і вважали ознакою святості. Святі, як чоловічої, так і жіночої статі, зазвичай хизувалися тим, що вода ніколи не торкалася їхніх ніг, за винятком тих випадків, коли їм доводилося переходити вбрід річки. Люди настільки відвикли від водних процедур, що професору Ф.Є. Бильцю в популярному підручнику медицини кінця XIX(!) століття доводилося вмовляти народ митися. «Є люди, які, правду кажучи, не наважуються купатися в річці чи у ванні, бо з самого дитинства ніколи не входили у воду. Боязнь ця безпідставна, — писав Більц у книзі «Нове природне лікування», — Після п'ятої чи шостої ванни до цього можна звикнути…». Лікарю мало хто вірив…

Духи – важливий європейський винахід – з'явилися на світ саме як реакція на відсутність лазень. Початкове завдання знаменитої французької парфумерії було одне — маскувати страшний сморід роками немитого тіла різкими та стійкими духами.

Французький Король-Сонце, прокинувшись одного ранку в поганому настрої (а це був його звичайний стан вранці, бо, як відомо, Людовік XIV страждав на безсоння через клопів), наказав усім придворним душитися.Йдеться про едикт Людовіка XIV, в якому говорилося, що при відвідуванні двору слід не шкодувати міцних духів, щоб їхній аромат заглушував сморід від тіл і одягу.

Спочатку ці «пахкі суміші» були цілком природними. Жінки європейського середньовіччя, знаючи про збуджуючу дію природного запаху тіла, змащували своїми соками, як парфумами, ділянки шкіри за вухами та на шиї, щоб привернути увагу бажаного об'єкта.

Туалет у «просунутому» Європейському замку — все вивалюється під вікна або в підлозі дірка і так на всі три поверхи, королівського палацу.

З приходом християнства майбутні покоління європейців забули про туалети зі змивом на півтори тисячі років, повернувшись обличчям до нічних ваз. Роль забутої каналізації виконували канавки на вулицях, де струменіли смердючі струмки помиїв.

Люди, які забули про античні блага цивілізації, тепер справляли потребу де доведеться. Наприклад, на парадних сходах палацу чи замку. Французький королівський двір періодично переїжджав із замку до замку через те, що в старому буквально не було чим дихати. Нічні горщики стояли під ліжками дні і ночі безперервно.

Після того, як французький король Людовік IX (ХІІІ ст.) був облитий лайном з вікна, мешканцям Парижа було дозволено видаляти побутові відходи через вікно, лише тричі попередньо крикнувши: «Бережись!».

Спочатку реверанс мав на меті лише прибрати смердючий капелюх подалі від чутливого носа дами.

У Луврі, палаці французьких королів, не було жодного туалету. Опорожнювались у дворі, на сходах, балконах. При «потребі» гості, придворні та королі або присідали на широке підвіконня біля відкритого вікна, або їм приносили «нічні вази», вміст яких потім виливався біля задніх дверей палацу.

Те саме діялося і у Версалі, наприклад під час Людовіка XIV, побут при якому добре відомий завдяки мемуарам герцога де Сен-Симона. Придворні дами Версальського палацу, прямо посеред розмови (іноді навіть під час меси в капелі чи соборі), вставали і невимушено так, у куточку, справляли малу (і дуже) нужду.

Французький Король-Сонце, як і всі інші королі, дозволяв придворним використовувати як туалети будь-які куточки Версаля та інших замків. Стіни замків обладналися важкими портьєрами, у коридорах робилися глухі ніші. Але чи не простіше було обладнати якісь туалети у дворі чи просто бігати до парку? Ні, таке навіть на думку нікому не спадало, бо на варті Традиції стояла …діарея /пронос/.

Нещадна, невблаганна, здатна осягнути зненацька будь-кого і де завгодно. За відповідної якості середньовічної їжі пронос був перманентним.

Ця ж причина простежується в моді тих років на чоловічі штани-панталони, що складаються з одних вертикальних стрічок у кілька шарів.

Паризька мода на великі широкі спідниці, очевидно, викликана тими самими причинами. Хоча спідниці використовувалися також і з іншою метою — щоб приховати під ними собачку, покликану захищати Прекрасних Дам від бліх.

Звісно, ​​побожні люди воліли випорожнюватися лише з Божою допомогою — угорський історик Іштван Рат-Вег у «Комедії книги» наводить види молитов із молитовника під назвою:

«Нескромні побажання богобоязливої ​​та готової до покаяння душі на кожен день і з різних випадків», до яких входить «Молитва при відправленні природних потреб».

Середньовічні міста Європи, що не мали каналізації, зате мали фортечну стіну і оборонний рів, заповнений водою.Він роль «каналізації» та виконував. Зі стін у рів скидалося лайно.

У Франції купи лайна за міськими стінами розросталися до такої висоти, що стіни доводилося надбудовувати, як трапилося в тому ж Парижі — купа розрослася настільки, що лайно почало назад перевалюватися, та й небезпечно це здалося — раптом ще ворог проникне в місто, забравшись на стіну. за купою екскрементів.

Вулиці потопали в бруді і лайні настільки, що в бездоріжжі не було жодної можливості по них пройти. Саме тоді, згідно з літописами, що дійшли до нас, у багатьох німецьких містах з'явилися ходулі, «весняне взуття» городянина, без яких пересуватися вулицями було просто неможливо.

Ось як, за даними європейських археологів, виглядав справжній французький лицар на рубежі XIV-XV ст: середнє зростання цього середньовічного «серцеїда» рідко перевищувало один метр шістдесят (з невеликим) сантиметрів (населення тоді взагалі було низькорослим).

Неголене і немите обличчя цього «красеня» було спотворене віспою (на неї тоді в Європі хворіли практично всі). Під лицарським шоломом, у поваленому брудному волоссі аристократа, і в складках його одягу в безлічі копошилися воші та блохи.

З рота лицаря так сильно пахло, що для сучасних жінок було б страшним випробуванням не тільки цілуватися з ним, але навіть стояти поруч (на жаль, зуби тоді ніхто не чистив). А їли середньовічні лицарі все поспіль, запиваючи це кислим пивом і закушуючи часником — для дезінфекції.

Крім того, під час чергового походу лицар цілодобово був закутий у лати, які він за всього свого бажання не міг зняти без сторонньої допомоги. Процедура надягання та знімання лат за часом займала близько години, а іноді й довше.

Деякі історики були здивовані чому солдати Саллах-ад-Діна так легко знаходили християнські табори. Відповідь надійшла дуже скоро — за запахом…

Якщо на початку середньовіччя в Європі одним із основних продуктів харчування були жолуді, які їли не тільки простолюдини, а й знати, то згодом (у ті рідкісні роки, коли не було голоду) стіл був більш різноманітним. Модні та дорогі спеції використовувалися не тільки для демонстрації багатства, вони також перекривали запах, що витікає м'ясом та іншими продуктами.

Щоб виглядати томно-блідою, жінки пили оцет. Собачки, крім роботи живими блохоловками, ще одним способом сприяли дамській красі: у середньовіччі собачою сечею знебарвлювали волосся.

І ось кавалери, щоб показати жінкам, що вони цілком безпечні і нічим таким не страждають, стали відрощувати довге волосся і вуса.

Ну, а ті, у кого це з якихось причин не виходило, вигадали перуки, які за досить великої кількості сифілітиків у вищих верствах суспільства швидко увійшли в моду і в Європі, і в Північній Америці. Сократівські ж лисини мудреців перестали бути в пошані до наших днів.

Завдяки знищенню християнами котів щури, що розплодилися, рознесли по всій Європі чумну блоху, через що пів-Європи загинуло. Спонтанно з'явилася нова й настільки необхідна за тих умов професія щурів.

Влада цих людей над щурами пояснювали не інакше як даним дияволом, і тому церква та інквізиція при кожній нагоді розправлялися з щурами, сприяючи таким чином подальшому вимиранню своєї пастви від голоду і чуми.

Методи боротьби з бліхами були пасивними, як, наприклад, палички-чесалочки.Знати з комахами бореться за своєю — під час обідів Людовіка XIV у Версалі та Луврі є спеціальний паж для лову бліх короля.

Заможні дами, щоб не розводити «зоопарк», носять нижні шовкові сорочки, вважаючи, що воша за шовк не вчепиться, бо слизько. Так з'явилася шовкова спідня білизна, до шовку блохи і воші справді не прилипають.

Ліжка, що є рами на точених ніжках, оточені низькою решіткою і обов'язково з балдахіном в середні віки набувають великого значення. Такі поширені балдахіни служили цілком утилітарної мети — щоб клопи та інші симпатичні комахи зі стелі не сипалися.

Вважається, що меблі з червоного дерева стали настільки популярними тому, що на них не було видно розчавлених клопів.

Годувати собою вошей, як і клопів, вважалося «християнським подвигом». Послідовники святого Хоми, навіть найменш присвячені, готові були звеличувати його бруд і вошей, яких він носив на собі. Шукати вошей один на одному (точно, як мавпи — етологічні коріння в наявності) — означало висловлювати своє розташування.

Середньовічні воші навіть брали активну участь у політиці — у місті Гурденбурзі (Швеція) звичайна воша була активним учасником виборів мера міста. Претендентами на високу посаду могли бути тоді лише люди з окладистими бородами.

Вибори відбувалися в такий спосіб. Кандидати в мери сідали навколо столу та викладали на нього свої бороди. Потім спеціально призначена людина вкидала на середину столу вошу. Вибраним мером вважався той, у чию бороду заповзала комаха.

Нехтування гігієною обійшлося Європі дуже дорого: у XIV столітті від чуми («чорної смерті») Франція втратила третину населення, а Англія та Італія — до половини.

Наприклад, для того, щоб ампутувати кінцівку, як «знеболюючий засіб» використовувався важкий дерев'яний молоток, «киянка», удар якого по голові приводив до втрати свідомості хворого, з іншими непередбачуваними наслідками.

Рани припікали розпеченим залізом, або поливали окропом або киплячою смолою. Пощастило тому, у кого лише геморой. У середні віки його лікували припіканням розпеченим залізом. Це означає — отримай вогняний штир у дупу — і вільний. Здорів.

Крім клізм та ртуті основним універсальним методом, яким лікували всіх підряд, було кровопускання.

Кров пускали всім — на лікування, як засіб боротьби зі статевим потягом, і взагалі без приводу — за календарем.

Чи правда, що в середні віки в Європі люди майже не милися

У багатьох із нас середні віки асоціюються із поганою гігієною, антисанітарією, брудом, які зустрічалися всюди в європейських країнах. Але історичні факти свідчать, що це було негаразд однозначно.

При згадці про гігієну в середньовіччі нерідко люди посилаються на «Парфумера» Патріка Зюскінда. Однак цей письменник – наш сучасник. Та й узагалі події у цій книзі відбувалися у XVIII столітті.

Насправді ж у Європі в середні віки чистота та гігієна дуже цінувалися. Щоправда, через відсутність водопостачання дотримуватись їх було нелегко. Проте, наприклад, прості люди в ті часи милися холодною водою, причому навіть ті, хто входив до нижчого стану, регулярно мили обличчя та руки. І цьому є докази. Так, у Франції у середньовічних описах будинків можна зустріти чани для купання, тази, умивальники. А ще існували спеціальні дорожні набори з різним приладдям для миття.